лисяча стежка

Поки в ріці є рештки прадавніх риб,
А голуби поштові знають своє ремесло,
Мертві пускають корені ген углиб,
І бережуть тілами земне тепло.

Поки пісками лине пташина тінь,
Поки не вистигли рейки цих залізниць,
Поки твій голос чутно – все решта тлін,
В пам’яті довшає список імен і лиць.

Кавові зерна, смажені дочорна,
Поки ще можна брати з собою в путь.
Поки у світі точиться ця війна,
Діти і верби стиха між тим ростуть.

Й поки кружляє небом ворожий дрон,
Горнемось в землю, молячи, щоб пронесло.
Пращури поки наш стерегтимуть сон –
Все іще буде. Все це уже було…

Море випльовує скелі і острови,
Мертвих медуз, піратів, шматки пітьми.
Лінії берега – зранені і криві
З’єднуємо мостами уже не ми.

Третя – завжди у тиші, й завжди до дна…
Море стира міста і слова молитов,
Дати, паролі, лиця та імена…
Світ прокидається. Й слово його – любов.

Плекай свою дірку в грудях, вітрами всіма освячену,
Куди би тебе не занесли всі ламані та криві.
Ми вкотре вчимося дихати. Кричати. І бути вдячними
Дощам і пораненням, кОтрі засвідчують: ми живі.

Ми вкотре вчимося вірити – якщо не в богів і матрицю,
То в силу власної впертості, й великий, мов світ, калібр.
Ми вкотре усі повернемось на острів Святої П’ятниці,
Де літо нашого племені, і в келихах пінний сидр

Гірчить полиновим присмаком, непройденими дорогами…
На нас не чекають в світі цім підступності й дивовиж,
І все, що нам тут лишається – це міряти вічність кроками,
Крізь дірку на сонце мружитись... Тож плакати вже облиш.

Там, де впадає в море твоя ріка,
Хатка і човен наглЯдача маяка.
Курять кальян русалки, достиг чебрець…
Ось тобі спокій – маєш, хай йому грець!

Місця немає там для лихих новин,
Спогади тільки гірчать, наче з’їв полин.
Море дасть раду всякій твоїй біді,
Легко навчишся бігати по воді.

Знаки читатимеш хвилі морської й риб,
Будеш рости й старіти лише углиб.
Скоро забудеш паролі і позивні,
Станеш пасти дельфінів на мілині.

В грубі – вогонь, а у келиху буде ром –
Чорний, мов біль, що ховається під чолом.
…Ніч. Спостережник. Схиблений зодіак.
Десь буде море. Дім. Та іще маяк.

Грудень – це щось, що приходить лише зсередини,
Ніжний хлопчик з тонкими, мов струни, пальцями,
Що по-живому ріже точки перетину
І посипає світ глюконатом кальцію.

Це питання власного вибору й пошуку рівноваги,
Це майстерність бути собою в серці торнадо,
Це листоноші Донбасу, що мають доста відваги
Скласти слово «вічність» із гільз чи осколків «Граду».

Це в "мінус двадцять" чути сміх дітей Хіросіми,
За секунду до вибуху – всі голоси й відтінки.
Грудень – це вміння бути до болю живими,
І любити це чортове все – до кожної мікрочастинки.

В певний момент констатуєш смерть
Вміння свого домовлятися з поїздами.
Жоден святий чи кравець не зшиє в єдину твердь
Прірву, що проросла між нами.

З віком стає все важче ковтати крик,
Ставити на запобіжник цю лють і відчай,
Цю любов. Це внутрішнє літо, що ти не встиг
Розказати мені, як раніше, дивлячись в вічі.

Обпечені пальці чаєм на верхній, в купе -
Найпростіший спосіб згадати, що ще існуєш.
На полиці знизу малюк уві сні сопе.
Я на мить пригадаю твоє ім'я - нелегально і всує.

Годі. Більше ніяких драм.
Тут свої. Там чужі. Цю межу прокладать не нам.
Пий свій "Гідозепам" мов рожеве сухе вино -
Як не сьоме небо віднайдеш, так сьоме дно.

Досить скинутих заживо з себе шкір,
Йди на світло нехай і чужих квартир.
Сухожилля зрослися - знімай вже шви й бинти.
Бачиш карту?.. Ось де вони, ось ти.

Годі марно лічити літа і дні,
Рахувати втрати й прильоти на цій війні.
Вище Бог. Нижче брили із тисяч криг.
Тут світанок. Там ніч. На "нулі" виноград достиг.

Літо, зелене світло і повний газ,
Що у «сухому залишку» є у нас?
Небові котрому треба наше плече?
Кажуть запеклих полум’я не пече…

Кажуть, такими тільки гартують сталь,
Кажуть – самі дурні, і тому не жаль.
Я ластовиння стиха лічу твоє…
Право на літо – все, що в нас поки є.

Право на літо, й фляга забудь-води
З річки, де рибами жили і я, і ти.
Тисячу зим і літ ця трива війна,
Там, де були дерева, росте стіна.

Там, де були дерева, тепер бліндаж,
Нам не уникнути похибок всіх і лаж.
Робиш поправку на вітер й моє «люблю» -
Й літо опиниться вже на самім краю.

Й літо опиниться там, де немає нас,
Там, де наш син скоро йтиме у перший клас,
Там, де ночами крутять німе кіно,
Й «дєди» воюють виключно в доміно.

І, перейшовши убрід сім пустель й рік,
Втратимо втратам і зимам природній лік.
Бог всіх живих нам соляри у бак доллє…
Право на літо – все, що в нас нині є.

Як не крути – а залишиться світло в основі.
Скільки іще нас підірветься на любові?
Скільки іще нас не вернеться з цих полів?..
Дні стають довшими за недосказаність слів,

Дні стають довшими за траєкторію кулі…
Доторки наші – майбутні й давно минулі,
Опіки наші житимуть й після нас.
Пил в босоніжках. Пристрасть. Гарячі дахи і джаз.

Як не крути – а залишиться літо і спрага,
Спини оголені, піт і сліди засмаги.
Хрест на горі. У очах застигає день.
Світло виходить у світ із наших легень.

***

Древня як скеля татарка заварює чай,
Й досі їй чутно удари з дверей і з даху.
Люльку витрушує - стука об столу край,
Вітер несе їй вісті із Чатир-Дагу.

Вершник чи піший - хто б ти не був, прийшов, -
Слідуючи "джіпіесу" чи крикам чайок.
Древня татарка з ран заговорить кров,
Дасть тобі плову й міцного, мов серце, чаю.

Древня татарка досі чека своїх,
Сотий рік поспіль стіл накрива від рання.
Хто б ти не був, ти носитимеш мов оберіг
Відгомін того пронизливого чекання.

Хто б ти не був, ти приречений бачити в снах
Древню татарку з домом її і чаєм.
І заговорить пам'ять твою та страх -
Вітер із пилом вулиць Бахчисараю.