лисяча стежка

Твій голос в моїй голові глушитиме рев турбін
Літака, що я ним тікатиму від тебе і від сивин.
Коли моя лінія Маннергейма перетнеться з твоєю - руки,
Я забуду паспортні дані, й збагну - всі ми вийшли з одної ріки.

Але поки твій голос мов якір, мов захист від хиб та куль.
Мистецтву не озиратися навчають у точці "нуль",
Мистецтву не вірити спогадам, і опору від отрут...
Твій голос вкотре проб'є систему моїх оборонних споруд.

І будуть тріщати палуби, і плавитись льодовик...
Весна народиться з болем, і цей первородний крик
Твій голос заглушить. І виведе літак мій з лихих піке
Туди, де "периметр чистий", і небо мов брід мілке...

Твій голос в моїй голові заглушить розривів звук,
Але не озвучить слів тих, єдиних, що від розлук
За панацею правлять. Твій голос - немов оберіг,
Безсилий проти безсмертя. Безсилий для тих, хто не зміг

Сказати найважливішого. Та й зрештою, грець із ним.
Тобі від мене залишиться лише жетон з позивним.
Тобі від мене залишиться мовчання моїх лісів.
Твій голос буде зі мною. А отже наразі не треба слів.

Холоднеча, кохана, ти чуєш, яка холоднеча?..
(с) Юр Іздрик

Холод прошиє циганськими голками,
Пальці ламатиме, волю і оптику,
Траси застигнуть, знеструмлені корками.
Руки твої недоступні для дотику.

Йти по ножах, не втрачаючи гонору -
Вища майстерність зимового скликання.
Час нам навчатися бути за донора,
В термос гаряче ховаючи дихання.

Холод диктує закони і етику,
Десь за межею каміння наріжності.
Тут вам ні палива, ні енергетики...
Ймення твоє недоступне для ніжності.

Лід не пробити цей і "стодвадцяткою",
Риби у ріках волають "Та годі вже!"
Лютий стріляє навиліт трикрапкою...
В цій мерзлоті стану я тобі сторожем.

Час не лікує, щогли трощить ущент,
Вилиці гострі, наче піратський ніж.
Час замість моря виллє рідкий цемент
І зафіксує цей нескінченний двіж.

Час не лікує, час добиває тих,
Хто недостатньо...; недолюбив; недо...
Ніжно підходить ззаду і б'є під дих,
Зрівнює шанси в чортовім цім лото.

Час не лікує, час заміта сліди,
Вколює анестезію у вени зим.
Поки ще можеш, чуєш, вставай і йди -
Час завмирає перед лицем твоїм.

Ти підкуриш надцяту марну і збліднеш мармизою,
Намагаючись вкотре збагнути, у чому підвох.
Той смаглявий чувак з наче леза гострими рисами -
Подивися, мала, він сьогодні танцює, як бог.

...потяги існують для того, аби пити в них чаї, не спати і строчити у блокноті всяке-різне:

***
Це літо не матиме позивного,
Натомість матиме надто юне лице
І серце занадто давнє.

Це літо не матиме ніц такого,
Ради чого варто смикнути за кільце
"Ефки" чи дверей твоєї вітальні.

Це літо ховатиме рани у очереті
В його ріках навіть мушлі з кевлару,
В його розпачі забагато мовчання

Завдовжки із життя. Коли проспівають треті
Півні чи "Гради", ти налаштуєш гітару,
Й кожен звук чаруватиме. Ніби востаннє.

(Київ-Львів)

(Дашці)
...і дня другого місяця свого нісана,
Ти, нарешті, збагнеш скінченність цих мороків і пожеж.
Знімеш бронік. Докуриш "Чорного капітана".
Й сядеш в потяг до Літа - свіжого і без меж...

Льодовик заморився земну сповивати кулю -
Розірвеш пуповину й спиною прохромиш цей лід.
І вдихнеш, закричиш, і помреш, і зірветься зозуля
Зі старого годинника в первісний справжній політ.

І сліпий бандурист заспіває - спеціально для тебе,
Як піднімешся, стерши з обличчя сліди підошов.
Твій хребет недостатньо сталевий, щоб втримати небо,
Та достатньо людський, щоб зростатися знову і знов.

****
Жовтень набрякне в горлі згустком гнилої тиші,
Марністю слів і віри, й страченої трави.
Та серед ночі прийдуть вигнані з замку миші,
Всядуться на порозі, й вимовлять: "Не реви".

****
Витягати із тіла кулі, з боліт - себе,
Бездоріжжя за бездоріжжям, а далі - сніг.
Тут давно і надійно нікого ніщо не гребе,
Ті, хто істин шукали, збилися з ліку й ніг.

Той, хто сталкер цих місць, не лишає слід на піску,
Він співає загиблим про теплі краї пісні.
Смикну ручку Зелених дверей, мов гранати чеку,
І Мюнхгаузен з вічності хитро всміхнеться мені...

взагалі щось вкрай странне вийшло, поки сиділа чекала на заправці. ну хай повисить поки...

Сонця


...Удобрить ее солдатам,
Одобрить ее поэтам.
(І. Бродський)


Сонця танцюють сальсу в моїх розпечених скронях,
...надцятий Всесвіт гине на кінчику сигарети.
Пхаю несправджені сни під свій кевларовий бронік
Мов амулети.

Сонця танцюють брейк у твоїх очманілих зіницях,
На кінчиках пальців кричать у розпачі аргонавти.
Губи. Плечі. Отямитись. Розкласти усе по полицях.
Час танцювати.

Сонця осипались в землю нині безсило й мляво
Соняхи з них проростатимуть влітку на міннім полі.
Мій блідолиций гуру, лава іде на лаву.
Криком - тополі.

Ми ж протанцюємо довше за всякі космічні сили,
За сивину богів і спалахи всіх мінометів.
Кров з наших берців спишуть води нових припливів,
Й пальці поетів.

Всесвіт закрутиться - схоже знов припекло курити,
Блазні усіх епох вже вкотре вивчають сальсу.
І проростуть з полину нові і дикі діти
З сонцем на пальцях.